Один із останніх модних напрямків у світовій історіографії – це жіночі або гендерні студії, які є наслідком близько стоп’ятдесятирічної історії феміністського руху. Зараз феміністки стверджують, що не те що історія, а й кожна ділянка європейської цивілізації (не кажучи вже про інші) – це “чоловічий рух”, і жінки в ній або не присутні, або принижені.
Феміністський рух започаткували так звані “суфражистки”, які в другій половині XIX ст. боролися за поширення виборчого права на жінок у Великобританії та США. Дуже швидко цей рух знайшов співчуття серед лівиці “чоловічого руху” та поширився також на континентальну Європу. Відтоді гасла емансипації жінки включала програма ледь не кожної лівої “чоловічої” партії. Звідси й більшовицьке свято 8 Березня – зрештою, єдине радянське свято, яке успішно пережило крах СРСР.
Один із перших феміністських гуртків у Російській імперії діяв у Києві близько 1880р. (так звані “ґави”), створюючи чимало клопотів адміністрації міста.
Невдовзі з інспірації пов’язаних із “ґавами” І. Франка та М. Павлика феміністський рух охопив Галичину.
Слід зауважити, що в консервативній Галичині жінки отримали повноту громадянських прав лише в міжвоєнній Польщі. Натомість в австрійські часи позбавлена чоловічої опіки жінка, поза учительками початкової школи та сферою бізнесу, фактично не мала шансів на виживання. Ось, наприклад, текст архівного документа, який чудово віддзеркалює становище львів’янок 100 років тому. “Свідоцтво мирного сожитія. Львов, городський гр.-кат. уряд парафіяльний при Церкві Успенія Пр. Д. Марії посвідчає сим, що Госпожа Августа Барановська, вдова по блп. Теофілу Барановськім, інженері Виділу Краєвого, через цілоє житє, аж до самої смерти со своїм мужом Теофілом в найліпшой гармонії і согласію супружеськім жила і свої діти, на тепер сироти оставшиєся, прімерно воспітиваєт”. Львов, дня
28 липня 1897".
1878 р. студент правничого факультету Іван Рудницький і донька купця Іда Шпіґель без пам’яті закохалися одне в одного. Проте батьки були категорично проти їхнього одруження. Тоді Іда втекла з дому. Молоді люди чекали десять років, доки Іда досягне повноліття, щоб узяти шлюб (до 24 років шлюб дозволяли за умови згоди батьків). Мілена народилася 15 липня 1892 року в Зборові в сім’ї нотаріуса. 1902 р. помер її батько, і сім’я переїхала до Львова. Тут Мілена закінчила польську гімназію, навчалася на філософському факультеті Львівського та Віденського університетів, де склала докторат. Тема її дисертації – “Математичні основи естетики Ренесансу”. Працювала у Львові в учительській семінарії, згодом викладала на вищих педагогічних курсах (1921-1928). Але 1928 р. вона облишила працю вчительки й повністю присвятила себе політиці.
“Жінка, – писала М. Рудницька, – наділена іншим мозком і серцем з иншими вимогами та бажаннями, чим мущина, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінности, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелєктуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного та суспільного ладу і перетворення всієї культури”. Тож керована такими ідеями, 1921 р. Мілена організувала й очолила “Союз українок” (1938-1939 – “Дружина княгині Ольги”). Невдовзі “Союз українок” перетворився на всенародну організацію, яка налічувала 80 повітових філій, 1100 первинних організацій і 100 тис. членкинь. 1934 р. з ініціативи Рудницької відбувся конгрес українок у Станіславові. Як провідник “Союзу українок” Рудницька відігравала важливу роль в Українському національно-демократичному об’єднанні (основній галицько-українській партії 1925-1939 рр.). У 1928-1935 рр. представляла УНДО в Сенаті Сейму Речі Посполитої, працювала в комісіях освіти та закордонних справ. На форумі Ліги Націй (теперішня ООН) відстоювала петиції Української парламентської репрезентації, зокрема про “пацифікацію” українців у Галичині та штучний голод у Наддніпрянській Україні. Налагодила добрі контакти з урядовими та громадськими колами Західної Європи, виступала на конгресах національних меншин, Міжпарламентської унії, в королівському Інституті закордонних справ у Лондоні, в Палаті громад британського парламенту, на міжнародній конференції, скликаній кардиналом Інніцером 1934р. у Відні тощо, зустрічалася з Муссоліні.
М. Рудницька також ввійшла в історію української журналістики: 1918 – член редакції двотижневика “Наша Мета”, 1922-1925 – редактор жіночої сторінки в “Ділі”, 1935-1939 – головний редактор органу “Союзу українок” “Жінка”, у 1950-1958рр. співпрацювала з радіостанцією “Свобода” в Новому Йорку, 1956-1960 рр. – постійний співробітник цієї ж радіостанції в Мюнхені.
На еміграції Рудницьку з жіночого руху штучно усунули конкурентки. Тож, крім журналістики, вона вивчала новішу історію Галичини. Серед її праць – “Двадцять років польської самоволі в Західній Україні”, “Західна Україна под большевиками” (Новий Йорк, 1958), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (Рим, 1963), “Невидимі стигмати” (Рим – Мюнхен – Філадельфія, 1971).
Мілена Рудницька померла в Мюнхені 29 березня 1976р. 1994 р. її тіло перевезли до Львова і поховали на Личаківському цвинтарі в могилі професора зарубіжної літератури Львівського університету Михайла Рудницького (1889-1975) – її брата. Видатний політик і журналіст Іван Рудницький-Кедрин (1896 р.н.) та композитор Антін Рудницький (1902-1975) – також її брати, а класик української історіографії Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) – син.
Ігор Чорновол